Кольорокорекція кіно та відеоматеріалу за допомогою комп'ютерних програм.

Моженко М.В.

старший викладач кафедри режисури КНУКіМ

Опубліковано у збірнику “Культурно-мистецьке середовище: творчість та технології: Зб, ”матерілів Третьої міжнародної науково-творчої конференції, Київ, 11-12 листопада 2009 р, – К.: ДАКККІМ, 2009, стр. 128-129

Сьогодні майже вся продукція кіно та відеовиробництва монтується та обробляється на етапі постпродакшена з використанням спеціалізованих комп'ютерних програм. Важливим творчим і технологічним етапом поствиробництва є робота з кольором зображення - кольорокорекція, тобто процес внесення певних змін в колірні параметри відзнятого кіно -, відеоматеріалу, та його поліпшення за допомогою спеціалізованого програмного та апаратного комп’ютерного забезпечення. Інколи використовується ще й термін грейдинг (color grading – grading (англ.) - упорядкування, градуювання, калібрування). Хоча обидва терміни вважаються синонімічними, проте фахівці у галузі кольорокорекції (їх називають колористами) вважають, що термін «кольорокорекція» описує процес виправлення недоліків у зображенні, тоді як процес «грейдингу» - це, швидше, створення загального візуального стилю фільму.

Які ж основні завдання кольорокорекції або грейдингу? Це:

- забезпечення найбільш точної відповідності відзнятого матеріалу кольоровій гаммі самого об’єкта зйомки;

- компенсування та виправлення різноманітних похибок оператора - помилок у балансуванні білого, при зйомці однієї сцени різними камерами, при різному освітленні, або навіть в різні дні. Коротше кажучи - приведення відзнятої сцени до єдиного «колористичного знаменника»;

- створення певного візуального стилю ("look") зображення або спеціальних колористичних ефектів;

- створення чи зміна емоційного настрою сцени - своєрідний візуальний еквівалент музичного супроводу фільму;

Розрізняють два етапи кольорокорекції - первинну (коли коригується весь кадр) та вторинну (коли грейдинг застосовується лише до певних обєктів в кадрі, шляхом виділення їх за допомогою масок).

Хоча відеофильтри для кольорокорекції є практично в кожній сучасній програмі відеомонтажу або композитингу, проте для більш професійної і точної роботи з кольором можливостей цих програм часто виявляється замало. Найчастіше їх використовують або для створення чорно-білого зображення, або стилізації під «старе кіно» - зазвичай це коричнева «сепія», з ефектами, що імітують стару кіноплівку. Для більш серйозної роботи з кольором потрібні або відповідні плагіни - програмні підключаємі модулі (Color Finesse Synthetic Aperture, Red Giant Looks та Mojo), або ж, особливо для матеріалу, який потребує витончених колорістичних рішень (кінофільми, рекламні ролики, музичні відеокліпи), спеціалізовані програми кольорокорекції (Apple Color, Autodesk Lustre, Iridas SpeedGrade, DaVinci Resolve та інші).

Якщо ж коротко поглянути на еволюцію використання колористичних виражальних засобів у кіно, то вже перші фільми часто або розмальовувались від руки, або віражувались, тобто зображення на кіноплівці фарбувалася в певний колір. Найчастіше холодний синій колір віражу відповідав сценам знятим вночі, а теплий жовто-помаранчевий - знятим у приміщені. Наприклад, в «Нетерпимості» (1916) Д.У. Гріффіта кожна з паралельних сюжетних ліній була пофарбована в певний колір - це, окрім емоційної забарвлення, дозволяло глядачам не заплутатися у якому саме часі відбувається дія данного епізоду. Проте в той час віражування носило швидше ілюстративний характер, як, до речі, і музичний супровід кінострічок. Проте поступово режисери німого кіно починали творчо використовувати колір. У «Наполеоні» (1927) Абеля Ганса знамениті 3 екрани, на які проектувався фільм, у фіналі розфарбуються у 3 кольори французського прапору. Хрестоматійний червоний прапор, який підінімається над щоглою у чорно-білому «Броненосці Потьомкіну», потім переріс у Ейзенштейна в кольорові сцени другої частини «Івана Грозного». Ейзенштейн осмислив колір, як могутній виражальний засіб, який не повинен бути повязаний з натуральним кольором предмету, а використовуватися як самостійний творчий та драматургічний елемент. У радянському кіно серед найвідоміших прикладів творчого використання кольору можно назвати червоних коней у «Тінях забутих предків» С.Параджанова та поява кольорових ікон у фіналі чорно-білого «Андрія Рубльова» А.Тарковського.

Проте можливості кольорокорекції в кіно обмежувалися можливостями хімічної обробки кіноплівки. Практично неможливо було змінити колір лише одного об’єкта в кадрі (задача елементарна для сучасних програм комп’ютерної кольорокорекції). Тому М.Антоніоні в «Червоній пустелі» (1964) довелося навіть фарбувати траву та дерева на знімальному майданчику в бажаний колір. В телефільмі «Таємниця Обервальду» (1981) він експериментував з трансформацією кольору, використовуючи можливості аналогової відеотехніки.

І лише поява наприкінці 90-хх років ХХ сторіччя технології DI (Digital Intermediate), коли відзнятий на кіноплівку фільм спочатку повністю оцифровується, а потім покадрово оброблюється у комп’ютері, дозволив створювати такі ефекти, як у голівудському фільмі «Плезентвіль» (1998), де в одному кадрі суміщаються як чорно-білі, так і кольорові елементи.

Останні кілька років у кольорокорекції з’явився новий напрямок - розфарбування старих чорно-білих стрічок у колір (колоризація), яка викликає багато дискусій.

Отже, використання комп’ютерів у процесі кольорокорекції та грейдингу дозволяє значно розширити творчі можливості кіномитців, роблячи колір повністю підвласним майстру для створення власного візуального стилю, надаючи йому таку ж творчу свободу у роботі з кольором, яку до цього мали лише живописці.